Блог учителя
Гіль Оксани Володимирівни

НА СТОРІНКУ  "ПОЗАКЛАСНА РОБОТА"

завантажено 15.12.2014

                                                Вечір-реквієм, присвячений річниці Чорнобильської трагедії

Хто квітень наш отак підступно зрадив,

Що стільки горя, аж рида весна?

І хто тепер такій біді зарадить?

Щоб жив Дніпро

І щоб жила весна.

І щоб, як завше, сад весняним шалом

Не як ілюзія — дивився і здаля

А істина —

Щоб стрілку не заскалило

В дозиметрах, де зболена земля.

Виходять ведучі.

 1-ий ведучий.

Не можна ні про що мовчати,

Горить тривогою чоло.

Ці вірші, роздуми і факти —

Це все було, було, було...

2-ий ведучий. Лунає екологічний дзвін. Тривогою та болем наповнені його звуки. Болем за нашу землю, яку зрошують смер­тоносні кислотні дощі, за отруєні хімічними відходами ріки, за небо з озоновими дірами, за вирубані ліси. Тривогою — за май­бутнє життя.

 1-ий ведучий. Стогне дзвін. Та найгіркішими нотами звучать у ньому голоси Чорнобиля, катастрофи, яка ніколи не зітреться з людської історії, не згасне у віках.

2-ий ведучий. Полин — трава ... Стародавнє містечко при­горнулося серед лісів і ланів до світловодої Прип'яті. А звідки, з яких глибин народних придбала ти назву — полин-трава?

Чорнобиль... Мертва зона... Сьогодні такі слова гірким болем відлунюються у наших серцях: Заростають деревами, кущами, травою опромінені села. Вони упорожні, мертві. Поступово руй­нуються хати. Разом із ними руйнуються, зникають неповторні цінності поліської давнини.

1-ий ведучий. Про жахливу подію важко згадувати, страх проймає душу при згадці про мільйони загиблих людей, особли­во молодих, які помирають повільно, але в тяжких муках. Ще багато століть ця трагедія буде нагадувати про себе вадами у но­вонароджених .

2-ий ведучий. Місто спало. Була тепла квітнева ніч, одна з найкращих ночей року, коли листя зеленим туманом просту­пало на деревах.

Спало місто Прип'ять, спала Україна, вся наша країна спа­ла, іще не знаючи про величезне нещастя, яке наступало на нашу землю.

1-ий ведучий.

Птахи складають гімн весні,

 Всміхаються до сонця квіти.

А пам'ять лине в моторошні дні,

Гудуть жорстокі дзвони квітня.

2-ий ведучий. У ніч з 25-го на 26-е квітня 1986 року о першій годині 24 хвилини над четвертим реактором Чорнобильської атом­ної електростанції нічну пітьму розірвало велетенське полум'я. Біда розчинилася у духмяному повітрі, у біло - рожевому цвітінні яблунь та абрикос, у воді сільських криниць, у всій красі.

1-ий ведучий. Та хіба тільки у ній? Вона розчинилася у лю­дях. Ця трагедія увійде в історію, в усі хроніки людства як не­вигойна рана на тілі України. Увесь цей жах відгукнувся болем у серцях мільйонів людей.

2-ий читець.

Зоря полинова горить

І осяває в дооколі.

Порожні села, ниви голі,

 Бур'ян, що з вітром гомонить.

Печать і пустка — на віки.

Мов сльози, роси серебріють.

 І страшно, хижо, дико виють

В безлюдній Прип'яті вовки.

1-ий ведучий. Країна ще нічого не знає. Довгі тривожні дні, правда, придушена муром мовчання. Ще скільки часу буде по­трібно, щоб реально осмислити те, що трапилося.

2-ий ведучий. Ніяких сигналів про небезпеку, ніяких звісток про евакуацію. Лише згодом пролунали сигнали ЦО про негай­ний вивіз населення. Люди були забрані з вулиць, дехто встиг узяти в руки необхідне. Ніхто не думав тоді, що назавжди по­кидає рідну домівку.

1-ий ведучий. У 1986 році виселено з Чорнобильської зони 91 тисячу мешканців із 76 населених пунктів. Ще протягом 10 років продовжувалося виселення. До 1996 року переселено 160 тисяч осіб. Більше 2 тисяч населених пунктів мають на сьо­годні статус постраждалих.

1-ий ведучий. Доля нашої днини після Чорнобильської ка­тастрофи сумна і нелегка, але все дається в порівнянні. Щастя нашої днини в тому, що ми живемо, а ті, що могли ніколи не народитися після 1986 року, народились, живуть і вчаться тво­рити прекрасне.

1-а ведуча. Наш земний уклін, довічна вдячність усім тим, хто, ризикуючи свої здоров'ям і життям, брав участь у ліквіда­ції наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, відроджував і продо­вжує відроджувати до нового життя обпалену радіацією землю.

І у нашому селі є учасники ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Ми сьогодні запросили їх до нас у гості, щоб вони самі нам розповіли про події 1986 року.

2-а ведуча. Вельмишановний Сергій Петрович та Сергій Миколайович запрошуємо Вас до слова.

( Розповідь учасників ліквідації на ЧАС)

2-а ведуча. Священна пам'ять про всенародний подвиг ніко­ли не зітреться з історії людської, не згасне у віках.

2-ий ведучий. Відвага... Для пожежного це невід'ємна про­фесійна риса, без якої ніяк не можна. Ось так тієї трагічної ночі лейтенанти і сержанти пожежної охорони виконували свою зви­чайну роботу. 28 чоловік двох караулів затулили собою не тіль­ки станцію, а і Європу. Шість чоловік загинули майже відразу. І всі молоді.

1-ий ведучий. А їм би тільки починати жити, кохати, не­сти радість близьким. У кожного були свої плани та надії. Та ніч 26 квітня стала для них фатальною. Вони не озиралися, не ховалися за спини інших. У самому пеклі аварії вони виконали свій обов'язок до останнього подуху.

1-ий ведучий. Поля і луки, ліса і озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко вражені невидимою хворобою. Дичавіє земля, хоча ще квітують і родять сади. Ніхто не споживає тих гірких плодів, ніхто не йде до лісу за його цілющими дарами; не п'є води, насиченої радіоактивною отрутою, і навіть повітря, яким ми дихаємо, стало ворогом.

3-ій читець.

Як страшно це: води не скуштувати.

 У тім краю, де Прип'ять, де Дніпро!

І хто посмів знічев'я відірвати

Від губ народу цілого відро?

Дивлюсь на землю, на річкові води

І думаю, аж чорна від журби.

А нам сказали: «Ви царі природи...»

А ми ж насправді — атома раби.

2-ий ведучий. Чорний круг невідомо скільки років залишить­ся виразкою на лоні природи, закарбується в серцях людей, які покинули рідні домівки, обжиті, облаштовані місця, могили сво­їх батьків.

1-ий читець.

Моя Земля! Ти — очі, повні сліз.

 Ти — трав гірких повільне проростання.

Хто ж знав, що ми підемо в ліс

Гриби збирати, але вже востаннє?

Двадцятий вік створив свою чуму

Біда полям і озеру, і плесу

Хто скаже нам — куди?

 Хто скаже нам — чому?

І крізь які терни пройшли шляхи прогресу?

 Ліси мої, хто ж вас убереже?

 Чи є у вас тепер хоч неба синій клапоть?

 Що людству залишається? Невже?

Обнятися лелеками і плакать?

1-ий ведучий. Чорнобиль. Чорний біль нашої землі. І скіль­ки б не минуло років, все одно це слово полум'янітиме чорним вогнищем скорботи. Чорнобильська аварія стала для нас уроком, за який заплачено дорогою ціною.

2-ий ведучий. Наче збулися слова Апокаліпсису від Іоанна Богослова про зірку Полин «Засурмив третій Ангел, — і велика зоря спала з неба палаючим смолоскипом. І спала вона на тре­тину річок та водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І ста­ла третина води як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона...».

1-ий читець.

Впала з неба до долу потривожена Ангелом зірка.

Покотилась до обрію, збурила зоряну синь.

На душі стало сумно, на вустах стало солоно-гірко,

Бо чорнобиль-трава — то полин.

2-ий читець.

Чом же ти, Україно, вербова колиска,

Знов така мовчазна, мов обпалена груша стоїш?

І течуть твої сльози. І болять твої рани так близько.

Чом не просиш у Бога здоров'я для діток своїх?

3-ій читець.

Ти завжди була з Богом,

Не нужденна ні хлібом, ні сіллю.

Як допустила, щоб скалічили душу свою.

Впала з неба зоря, покотилась Чорнобильська зірка...

Сіра осінь прийде, готуватись до вічності треба,

І петля радіації стягує шию твою.

Встань, моя Україно, простягни свої руки до неба,

Знай, що Бог ще чекає молитву твою.

1-ий читець.

Князівська земле!

Плачуть твої предки

Трагічним сном, століттям замалі,

Чорнобиль був, Чорнобиль попередив

Про те, що може статись на землі.

2-ий читець.

Чорнобиль був і є, і завжди буде

В серцях дитячих, мов набатний дзвін.

Ані душа, ні розум не забуде,

Що долю багатьом скалічив він.

3-ій читець.

Та Бог нам дав життя і треба жити,

Щоб не музейним експонатом стать,

 А вирости людьми і так творити,

Щоби нічим нікого не лякать.

1-ий ведучий. Наша пам'ять і пам'ять багатьох наступних поколінь знову і знову буде повертатися до трагічних квітневих днів 1986 року, коли ядерна смерть загрожувала всьому живому і неживому.

2-ий ведучий. Урятований світ — найкращий пам'ятник тим, хто загинув у чорнобильському пеклі. Пам'ятаймо про них і ро­бімо усе, щоб ніколи не падала на Землю гірка зірка Полин.

О, Боже Великий, наш Боже, наш Боже!

Дай певність на радість, умнож наші сили,

Аби підняли ми обпалені крила,

Щоб швидше минувся час лиха й випроби,

Щоб злився дощами пекельний Чорнобиль.

Забули б люди назавжди всі війни, але героїв не забути нам!

Пам’яті воїнів - афганців

Мета: ознайомити учнів з передумовами війни в Афганістані, донести до їхніх сер­дець основну думку: війна — це безумство, це невиправдана жорстокість; виховувати в учнів вміння співпереживати.

ПЕРЕБІГ ЗАХОДУ

Учитель. 15 лютого 1989 року для багатьох став днем, коли скінчився рахунок втратам наших сол­датів, службовців. Важкий, сумний підсумок. Ба­гато матерів і батьків не дочекалися своїх синів, які і не сказали їм: «Я живий...».

Чи треба взагалі згадувати про цю війну? Багато хто говорить, що не треба. Але ми вважаємо, що необхідно згадувати доки, аж поки людство спро­можне буде сказати: «Ми не тільки не хочемо вій­ни, ми зробили все, щоб її не було, і її не буде!»

У лютому відзначають скорботний День пам'яті воїнів-афганців. Сьогодні ми з вами дізнаємось про героїв цієї страшної війни. Війни, яка відбувалась на території іншої держави. Мені дуже хочеться, щоб поезії, пісні, розповіді, спогади, вистраждані в Афганістані та про Афганістан, пройшли крізь ваші юні серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі — це війна. Ми повинні пам'ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, не доспівав, недокохав.

Що ми знаємо про афганську війну? Можна роз­казати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років, мовою цифр, будь-яка війна у цифрах — це моторошно й страшно. А через афганську війну протягом 1979-1989 ро­ків пройшло понад 160 тисяч юнаків, призваних до лав Радянської армії з України. Не повернуло­ся додому близько 4 тисяч, 3280 з них загинуло, зникли безвісти 80 солдат, 3560 стали інвалідами. Уже після закінчення війни померло від ран, за­хворювань понад 7 тисяч воїнів-афганців.

1-й учень. 15 лютого 1989 року останній наш солдат був виведений за межі республіки Афга­ністан. Цей день і є закінченням афганської ві­йни для радянських людей. Закрилася остання сторінка драматичного літопису. Перестали йти похоронки з Кандагара і Ґардеза, Джалалабада і Кабула — основних військових баз радянського контингенту у Афгагістані.

2-й учень

Ховали інтернаціоналіста,

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом

І плач дівочий танув, як струна.

 Руда земля розверзлась чорнорото.

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті обмацує труну:

Чи ж там він є?!!

Стоять, відводять очі в бік солдати

 І шепотить сержантик ледве чуть:

Не велено... Не можна відкривати... Не велено...

Уже струмки течуть, уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання:

 Школярики стоять, учителі.

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ...

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть отвіт?

 На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпилися братики малі —

 селі ховали воїна-солдата,

У мирному вкраїнському селі.

Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими трунами.

Для кожного з-понад 600 тисяч тих, хто служив в Афганістані, вона була і залишається своєю. Для тих, хто не повернувся, і для живих. Ми по­винні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей. Що ж то за країна, що завдала нам стільки болю, горя?

1-й учень. Афганістан завжди був однією з найбідніших країн світу. Це було зумовлено насампе­ред географічним розташуванням країни, рельєфом місцевості (80 % торитррії — гори та безводні пус­телі), а також особливостями релігійної свідомос­ті афганських племен. Афганці здавна сповідують іслам ханіфістського напрямку, особливістю якого є аскетизм і консерватизм повсякденного життя. Традиційно панівною елітою в афганському сус­пільстві були вожді пуштунських племен, верхів­ка духовенства, багаті землевласники, купці та нечисленний офіцерський корпус.

2-й учень. Афганська війна... брудна, неоголошена.... А хіба війни можуть бути чистими? Кож­на несе смерть, інвалідність, одягає в жалість ти­сячі сердець, материнських сердець. У війни хо­лодні очі... У війки свій рахунок, своя безжалісна арифметика...

1-й учень. Щоб зрозуміти трагізм афганської ві­йни, потрібно хоч трохи знати про її передумови. Розставити усе на свої місця можна лише зараз, коли доступнішою стає засекречена інформація.

У вересні 1979 року до влади в результаті пала­цового перевороту прийшов жорстокий Хафізулла Амін. Його політика не влаштовувала основну масу афганців. У країні фактично спалахнула гро­мадянська війна, що загрожувала самому існуванню уряду, який підтримувався Радянським Союзом. Уведення радянських військ до Афга­ністану ставало неминучим. Рішення про введен­ня радянських військ до Афганістану було ухва­лене 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС та оформлено секретною ухвалою ЦК КПРС. Офіційною метою введення було запобі­гання загрозі іноземного військового втручання. Як формальну підставу Політбюро ЦК КПРС ви­користовувало неодноразові прохання тодішньо­го керівництва Афганістану.

Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала виключно Обмежений кон­тингент радянських військ, опинилося безпосеред­ньо втягненим у громадянську війну, що почала­ся в Афганістані, і стало її активним учасником. Пік бойових дій припав на 1984-1985 роки.

2-й учень. (З розповіді Колоди В. В., полков­ника у відставці.)

«Здогадки і чутки були різними, але ми виріши­ли, що нас відправляють в Іран. І дуже здивува­лись, коли довідались, що летимо в Афганістан. Перебуваючи над територією Афганістану, я в ка­біні пілота побачив заграву. Вирішив, що йде бій. Тоді горів Іл-76. Машина, йдучи на посадку, врі­залась у гірський схил. Загинуло 7 членів екіпа­жу і 34 десантники.»

3-й учень. Нашим солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов'язок, тобто захищають братній народ. І вони, сліпо обдурені, «наводили лад» у тій країні «вогнем» і «мечем».Вони вірили і думали, що продовжують подвиги й славу батьків і дідів.

Афган плював їм кулями в обличчя. Підступна війна... За що, за які ідеали, в ім'я якої мети за­гинули десятки тисяч юнаків?.. Ті, хто на місцях демобілізували хлопців, виконуючи секретні вка­зівки, потім казали, що «ми вас туди не направ­ляли». Тоді хто?

1-й учень

Засинають піски —

їх немає вини. Цих ошуканих юних Іванів,

Що орошу ють кров'ю сипучі і згірклі піски.

їм нема що робить

В цім далекім, чужому Афгані.

І за що побратими кладуть українські кістки?

2-й  учень

Старенька мати йде до свого сина,

 Гранітні плити плачуть під ногами,

Стукоче серце в грудях, ниє спина:

— Синочку, рідний, йди в обійми мами.

Тече сльоза і падає на плечі.

Із стелі очі дивляться хлоп'ячі,

їм тільки жити, жити і творити,

Вони ж навік залишаться дитячі.         

Стоїть старенька й плаче.

Ні, ридає... Перед очима в неї похоронка,

І бій, що котрий день вже не згасає,

І у землі пекуча та воронка.

1-й учень. Скільки їх — юнаків — голубооких, русявих, чорнявих, одружених і тих, до яких не прийшло ще кохання, загинуло на тій землі. А для кількох сот юнаків війна ще й досі не закінчилася. Ті, хто сьогодні серед нас, пройшли сувору школу Афганістану. Колишні воїни-афганці працюють у різних галузях народного господарства.

Учитель. Багато невирішених проблем. Чужа війна продовжує вбивати наших хлопців. Потре­бують допомоги десятки тисяч скалічених, бага­тьом не по кишені найпростіші протези. 47 ти­сяч «афганців» досі не мають власного житла. Зараз в Україні потребують допомоги 1683 мате­рів, 505 вдів, 711 дітей-сиріт воїнів, які померли вже після Афгану.

2-й  учень

Сняться ноги, знову сняться ноги.

 Як пологим берегом іде,

Хлюпа хвиля, місяць круторогий

Над горою світить, ніби вдень.

На дорозі ковдра із пилюки

 Пхукає і ноги холодить.

Він спішить і простягає руки.

Він біжить, а може, вже летить?

Понад кам'яним Афганістаном

У білих хмарах, а чи у бинтах?

 Де ж це ноги, де ж це ноги, мамо!?

 Як же можна далі жити так?

Де ж це ноги, мамо? Тиша ночі.

Гупотить прощання до зорі.

Він цілує, він цілує очі

Дівчині, що стала на поріг.

Де ж це ноги, мамо?

Медсанбати,

Сніг операційного стола...

Встати, закричати, розірвати

Болість, що, як вибух, у кров ввійшла.

Як же це приречення збагнути,

Коли душу холод обійма,

Коли пальців хочеться торкнутись, —

Тих, яких навіки вже нема?

Коли знову по траві промчати

Хочеться, і впасти в запашну.

Он в саду біліє мирно хата.

Хто придумав цю війну страшну?

Хто придумав вибух мін чи стогін?

Мов рентгеном, світить слово «жить».

...Біля ліжка, втомлена дорогою,

Пара ніг пластмасових лежить.

Учитель. Хто на штучних, хто на костилях, хто на власних ногах, вони все-таки повернулись. Не всі. Частину Бог забрав до себе. А вони так моли­лися до нього: і ті, хто вірив, і ті, хто став вірити лише на війні. Можливо, ця віра і підтримувала їх — віра в Бога, в Матір.

І невже можна забути оту згорьовану неньку, оту ранню сивину, оті виплакані сльози над цинкови­ми трунами, яких у Союз привозив «чорний тюль­пан», так називали літак, який щодоби вивозив труни загиблих до Союзу...

І не можна не згадати наступну розповідь: «Одно­го разу, повертаючи з Києва в Одесу, водій автобу­са увімкнув магнітофон. У салон долинув тихий перебіг гітарних струн і голос Розенбаума... Коли знаменитий бард заспівав пісню «Чорний тюль­пан», кілька чоловіків встали. Це були молоді хлопці, і лише один серед них — літній чоловік. Усі вони, на загальний подив пасажирів, мовчки стояли, аж доки зазвучала інша пісня. Людина звернулась до юнака, що знову сів на своє місце попереду нього:

—Скажіть, чому ви слухали ту піню стоячи, а ре­шта пасажирів сиділа?

—Тому, що вони не знають того, що довелося пе­режити нам у «країні, що кулями нам плювала в обличчя». Це похоронний гімн афганців. Ті, хто воював в Афгані, слухають цю пісню стоячи... Це стало неписаним законом для колишніх воїнів.

Перегляд кадрів з фільму «9 рота».

Учитель. Боляче, коли в мирний час помира­ють колишні воїни, які пережили страхіття вій­ни. Вижили там, а зараз життя до них не мило­сердне. І як ми з вами можемо спокійно спати, коли неспокійно у світі? Коли йдуть, війни, коли гинуть діти?

1-й учень.І поки на Землі існують гарячі точки, ми не повинні заспокоюватися. Там, де пролилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть — сіється смерть.

Учитель Понад 50 років тому було покладено край фа­шизму. Діди наші думали, що та війна — остан­ня. Вони не знали, що їх онуків також називати­муть ветеранами.

Давайте ж і ми з вами будемо пам'ятати ветера­нів, виявлятимемо розуміння до тих, хто про­йшов через війну, і для кого вона триває досі. У спогадах, снах і думках. Вони цього заслуго­вують.

2-й  учень

Поставте скибку хліба на стакан

І голови схиліть в скорботі вічній

За тих, кого убив Афганістан,

Чиї він душі зранив і скалічив.

Україно! Ніжно пригорни
Усіх живих своїх синів, як мати,
Щоб ми уже не бачили війни,

Не чули щоб ніколи звук гармати.

3-й  учень

Перед трагічною хвилиною мовчання

Словами говорити неможливо.

Оця хвилина більше нам розкаже,

Ніж тисячі, а чи мільйони слів.

Солдатів подвиг, про який сьогодні

Дізнались ми, не вимовить словами,

А тільки серцем можна це сказати,

 Але воно, на жаль, не має мови,

Лиш має біль. І тому я прошу

Солдатів пам'ять вшанувати мовчанням.

На знак вшанування світлої пам'яті тих, хто від­дав своє життя, увійшовши в безсмертя, схилимо голови і вшануймо їх хвилиною мовчання.

Звучить метроном хвилини мовчання.

Хай буде все, що має бути:

І тихі радощі життя,

І слів чужих важке каміння...

 Мені не треба співчуття.

Мені потрібне розуміння.

 Так, ми повинні розуміти їх.

Війни закінчуються, а історія вічна. Залишилась в іс­торії й афганська війна. Але в пам'яті людській їй ще жити довго, тому що її історія написана кров'ю солдатів і слізьми матерів. Покоління, обпалене її вогнем, як ніхто засвоїло військові й моральні уроки тієї ніким і нікому неоголошеної, героїчної й трагічної афганської війни.